Сьогодні було відчуття, що я не один. У місті, якому народився, і місті, який часто здавався зовсім чужим і не українським. Свічки у вікнах спонукали переконатися, що не все так погано у нашому домі, і що святі почуття, здатність до співчування у людей не атрофована. І що, власне, є багато своїх людей у цьому мегаполісі, яких неможливо у транспорті чи на вулиці ідентифікувати як "своїх", але свічками у вікні вони показують ставлення до важливих для громадянина України речей.

Я не бачив промов щодо Голодомору по телебаченню, не був на Михайлівській площі. Не склалося. Але вертаючись додому суботнього вечора ті свічки зробили моє місто ще ріднішим для мене. Вогників на кожен будинок, скажімо, на Позняках, було не багато. До 10-ти на кожен. Можна зрозуміти: хтось не вдома, у когось свічка догоріла, хтось не міг поставити, хтось принципово цього не робив. Однак, навіть один на весь будинок освітленний підвіконник - свідчення громадянської позиції людей і зв'язку поколінь. Та ж сама історія у протилежному боці міста - на Теремках. А в зелених зонах, біля університетського містечка поряд з "Експоцентром" хрести зі свічок.

Почув реакцію чоловіка. Він сказав: "Не сподівався, що кияни такі свідомі"

Не Ющенко і не інші чиновники чи громадські діячі повернули людям відчуття самоповаги до себе і бажання показати ставлення до комуністів, до тоталітаризму, до зла. Переконаний, воно у них було і є. ПРосто засіб самовираження як "свічка у вікні" розкручується останні роки з подачі президентської сторони.

Говоритиму суб'єктивно, з емоціями, зі своєю позицією: політичний "срач" у державі дістав до печінок, на коаліціаду і купання кількох десятків політиків в увазі ЗМІ вже не звертаю уваги. На "чинуш", в тому числі й тих, що займають найвищі посади, зокрема й Президента часто махаю рукою, за чванство, небажання йти на компроміс і проштовхування своїх бізнесових, вузько-політичних інтересів. Точніше сказати - часто мовчки стежу без будь-яких реакцій. Нам своє робити!

Однак, за деякі кроки, якщо вони збігаються з моїми, дякуватиму навіть найбільш дискредитованому громадському діячеві. Не важливо, чи дискредитую себе я цією позицією в очах оточуючих.

Тому, як громадянин країни, дякую ініціаторам акції "Свічка у вікні" за віднайдення візуального ключа до сердець людей, і за свічки надії (якби це банально не лунало) теплої суботньої ночі у Києві.