Коли стартувала журналістська ініціатива «Не продаємося!», я анітрохи не сумнівався, що багато хто розцінюватиме її як засіб внутрішньокорпоративної боротьби, конкуренції, власного піару учасників тощо. Такі закиди повсякчас супроводжують будь-яку добровільну ініціативу, і що щиріші проголошувані наміри й цілі, то глибшу підозру вони викликають. Цинізм і пошук (на жаль, часто – небезпідставний) «шкурних» мотивів завжди стоять на шляху конструктивних громадських рухів. Згадати хоча б Помаранчеву революцію. Тому, знаючи людську схильність бачити навіть у діаманті пресоване лайно, я вважав, що добрим результатом буде бодай нагадування суспільству про те, що проблема замовних матеріалів у новинах існує і стосується не лише журналістів, але й споживачів інформації, тобто усіх людей.

Але антиджинсова кампанія запрацювала, і її перші результати перевершили мої сподівання. На другий тиждень моніторингу ми виявили, що державна компанія витрачає гроші платників податків (до речі, ще одна причина від них ухилятися :) на розміщення позитивних сюжетів про свою діяльність у новинах комерційних телеканалів. Вірніше, вона віддає наші гроші піар-агентству, яке, на власний розсуд витрачаючи їх, «забезпечує розміщення інформаційних матеріалів у ЗМІ» за «рамковими угодами». А телеканали сумлінно відпрацьовують гроші – наприклад, впарюють всеукраїнській аудиторії зворушливу історію про те, як НАЕК «Енергоатом» відкрив у Южноукраїнську дитячий майданчик. Звісно, жодного заслуженого кривого слова на адресу компанії на каналах, що мають «рамкові угоди» з агентством, ви не почуєте.

Вразила гордість, із якою працівниця прес-служби «Енергоатому» розповідала про успішну співпрацю з піар-агентством «Радник» у галузі «розміщення» (таке специфічне слівце). Вразила «ділова» легкість, із якою дівчина з «Радника», - до речі, до свого обрання до ВР агентство очолювала новообрана депутатка від Блоку Юлії Тимошенко Олена Кондратюк, - підтверджувала, що серед оплачуваних послуг телеканалів є інформаційні сюжети, гостьові студії, залучення експертів та інтерв'ю. Вразила «винахідливість» шеф-редакторів інформаційних служб, які скеровували нас до комерційного відділу, мовляв, угоди – це їх компетенція.

Найбільше ж вразила реакція піарників, яких усі схильні вважати найменш винними в цій ситуації – мовляв, вони «роблять свою роботу» і не відповідальні за порушення каналами Закону «Про рекламу» (реклама у новинах є забороненою; крім того, за допомогою платних сюжетів канали перебирають ліміт рекламного часу у слоті), не кажучи вже про моральні норми та професійні стандарти. У публікації «Економічної правди», яка зацікавилась нашим розслідуванням, було щось про умови тендеру. Щиро кажучи, мене найменше цікавив цей аспект: як на мене, якщо державна компанія віддає мої гроші на те, щоб промивати мені ж мізки, то мені абсолютно все одно, чи буде за це отриманий відкат, і який відсоток суми буде «освоєно». Але представників «Радника» найбільше знервувало не звинувачення у купівлі новин, а саме згадки про тендер. Саме у зв’язку з ними з боку агентства пролунала сакраментальна згадка про можливе звернення до суду. Очевидно, махінації під час тендеру, на думку піарників, можуть нашкодити репутації, а розміщення джинси – навіть навпаки.

Люди, відповідальні за вихід джинси «Енергоатому» в ефір – шеф-редактори новин та топ-менеджери каналів – відмазуються або відмовчуються. Але невдоволене гудіння (коментарі, листи, відгуки, натяки) всіх причетних та співчуваючих нагадує потривожений вулик, у якому працелюбні бджоли не перший рік без зайвого шуму перетворюють бюджетний «нектар» на «мед» у чиїхось приватних кишенях. І тепер розлючені бджілки дзижчать: «Піаряться… комусь це треба… цькують… на себе хай подивляться… заказуха… анонімка… мочать… мочать… мочать…».

Мочимо! Мочили, мочимо і мочитимемо. Бо не треба купувати і продавати новини.