Якщо у Європі відповідь на поставлене вище питання вивчили ще років 15 тому, то в США, у цьому геополітичному фарватері людства, я його чую так само часто як «добрий день». І не лише від «маленьких американців», але і від студентської «інтелектуальної еліти»

Поділюся досвідом про перші дні навчання на факультеті журналістики Університету Індіани (до речі, входить в десятку найкращих журналістських програм у Штатах). Так от, на першому занятті з предмету «Міжнародні комунікації» всій групі роздали порожні карти Європи і Близького Сходу і попросили підписати країни. Результат вражаючий – з 20 чоловік лише я, журналіст із Кувейта та аспірант з Іраку правильно вказали всі країни. Решта (американські студенти) ледве дійшли до половини... А тепер розповім, як це виглядає на практиці:

Спілкуюся з одногрупником-американцем, розповідаю йому про Київ, про свою роботу, але бачу в очах якесь занепокоєння. Він довго вагається, і, зрештою, набирається сміливості і запитує «А Київ це де – в Росії?» Я намагаюся максимально доступно викласти основні факти з новітньої історії України, особливо ті, що стосуються здобуття незалежності – не допомагає. «Покажи мені не карті, де Україна» - просить мій співрозмовник. Пять балів за цікавість. Показую. І таких «співрозмовників» у мене по кілька штук щодня. Нє, є такі, що знають де це, але вперто називають Україну the Ukraine (артикль the майже ніколи не використовується з назвами країн, лише територій). Так от, якщо до кінця року хоча би половина з них засвоїть цю інформацію, я буду вважати, що виконала свою основну дипломатичну місію.

А тепер про американців без дипломів. Втомившись від книжок, письмових завдань та тренувальних зйомок новинних сюжетів, я вирішила покататися по Ідіані і подивитися як живуть «місцеві». Тим більше, нагода вдала випала – знайомі із сусіднього містечка Терра Хот запросили у них зупинитися. Після традиційного огляду місцевих ланшафтів та поїдання коронних страв у навколишніх кафешках, мені захотілося подивитися на нічне життя корінного населення. Корінне населення відореагувало на мене з не меншим інтересом. Варто було нам з друзями відчинити двері чудового закладу Салун 36, як я відчула себе персонажем вестерну: всі замовкають, перестають пити, ретельно оглядають мене з голови до ніг, спостерігають за кожним рухом. «Чужиє в городє» просто. За кілька хвилин за наш столик підсідає колоритний постійний відвідувач у сірій майці з логотипом місцевої баскетбольної команди і в кросівках на босу ногу. «Тобі тут подобається?» - запитує «баскетболіст». Ага, кажу, havin’ fun. (Маю зазначити, що за 5 тижнів перебування у Штатах у мене прорізався ще один зуб мудрості і місцевий акцент).

Ти звідки, з Індіанаполісу? – продовжує він.

Та нє, кажу, з України.  

Bullshitting! З якої, f…ck, України, якщо ти говориш як ми???

Говорю, хочеш, паспорт покажу? (паспорт ношу з собою завжди, бо мені без нього не наливають і не пускають  у клуби)

У «корінного» відвисає нижня губа, від якої відпадає недопалок цигарки.

А де, the hell, ця Україна знаходиться?

У південній Африці – говорю я (з надією, що він зараз відчепиться)

У Африці? – не вгамовується «баскетболіст», по обличчю видно, що у нього щось не «зростається» - А ЧОГО ТИ ТОДІ НЕ ЧОРНА???

Нє, питання шикарне. Тут вже у мене в мізках заклинило.

Ну, - кажу, - тому що у мене білі батьки (що чистісінька правда)

Мій аргумент переконує «баскетболіста», очевидно, він на певний відсоток припускає, що у Африці можуть жити білі люди.

А де саме у Африці? –запитує він, висипає на стіл пакетик цукру і малює там конусоподібну фігуру, яка, на його думку, є відображенням Африки.

Тут – тицяю пальцем в цукор, у те місце, де за усіма розкладами має бути Замбія.

Бачу, - продовжує він – а як там зараз? Негри білих не вбивають?

В Україні??? Нє..... в Україні негри білих не вбивають...

Замість післямови.  Перечитавши збірник «бушизмів» все більше переконуюсь, що президент кожної країни є уособленням середньостатистичного громадянина.