Останніми днями ламаю собі голову над одним питанням "За кого, і чи взагалі голосувати?" Власне, навіть не зовсім коректно казати, що я цим переймаюся. Принцип "пан або пропав" до цих виборів застосувати важко. Зранку вимикаю радіо під час блоку "політична реклама". Вдень те ж саме роблю з телевізором.

Відчуття великих очікувань, у порівнянні, скажімо, з 2004 роком, взагалі немає. Часто, як у простого недалекого виборця, виникає одна фраза відповідь: "Усі вони однакові!" Може вона занадто недалекоглядна, наївна, але частка правди у ній є.

Комплекс неповноцінності - механізм, який рухає до оволодіння владою. Німецький психіатр Альфред Адлер наголошував: Якщо ми задоволені нинішнім станом справ, у нас не має бути прагнення перевершувати і добиватися успіху. Бути великим, могутнім, добре пізнаванним - правічне прагнення тих людей, які хочуть продолати почуття своєї недосконалості, незахищеності та слабкості.

Депресивні і хворі люди завжди є центром уваги. Таким чином, комплекс неповноцінності є джерелом їх сили. Вони безупинно скаржаться, що відчувають слабкість, втрачають у вазі тощо. Однак, не дивлячись на це, вони сильніші за усіх інших. Вони пригнічують здорових людей. Бо хвороба може давати силу і владу. Увага з боку здорових людей посилює їх.

Відчуття неповноцінності є у кожної людини. Воно не є психічним розладом, і, навпаки, стимулює нормальні прагнення і здоровий розвиток. Патологічним же це відчуття стає тільки тоді, коли в людині перемагає відчуття неадекватності, і це гальмує її корисну активність, робить її депресивною і нездібною до розвитку.

У такій ситуації комплекс вивищення, прагнення владарювати, може стати одним з методів уникнути своїх труднощів. Людина з комплексом неповноцінності прикидається кращою, ніж є насправді, і цей фальшивий успіх компенсує ті вади, які стали для неї нестерпними.

Разом з тим прагнення до переважання служить благодатним ґрунтом, для розвитку мотивів, що породжують, у свою чергу, відповідні негативні властивості особи: кар'єризм (підлота, догоджання, безпринципність), честолюбство (егоїзм, самовпевненість, зарозумілість), владолюбство (підступність, несприйнятливість до критики, відчуття вседозволеності, нерозбірливість у засобах, підозрілість, деспотизм, жорстокість); користолюбство (непомірність у споживанні, скупість, жадність, дріб'язковість, недовірливість), самовивищення (індивідуальне і групове чванство, вихваляння, самообман і самовтіха, надмірна неадекватна завищена оцінка всього свого і таке ж несправедливе знецінення всього чужого, схильність до показухи).

Загальним наслідком всіх названих мотивів є деградація і духовне зубожіння особи. А заздрість, що приймає масовий масштаб, приводить до цькування обдарованих людей («чим ти кращий за нас?»), що підносяться над «дозволеним» рівнем, і зрештою перетворюється на гальмо суспільного прогресу.

Зворотній бік владолюбства - це заздрість, що виникає стосовно тих, хто досягає успіху в житті. Заздрість сама стає всепоглинаючим мотивом, здатним штовхнути на самі нелюдяні і нерозумні дії.

Підсумовуючи, Адлер, та його колеги, визнають - такі вади в людині розвиває суспільство, його вивернута навпаки система цінностей, коли негатив і неповноцінність, злочини і чорні плітки - центр уваги. Однак, мало хто говорить про те, що концентруючись на негативі, думаючи про нього, ми самі стаємо його продовженням.

А державна система та система поширення інформації, знову ж таки, ставить у центр своєї уваги саме людей влади. І через це вони стають ще сильнішими. Зрештою, мас-медіа, особливо державної власності, стають продовженням рук і вуст можновладців.

Рецепт в контексті виборів?

Раніше вважав, що джерело всіх бід у політиці - те, що в Україні не працює принцип коловороту еліт, оспіваний Вільфредо Парето. Коли влада поповнюється свіжою кров'ю, і через певний період політичний апарат повністю оновлюється компетентними людьми, що виросли з низів, і готові керувати державою.

Так і є, на телеекранах, прес-конференціях нас повчають все ті ж люди. Лише таблички міняються на їхніх столах і дверях. Це закономірно. Адже, одного разу опинившись у владі, політики, зазвичай, ніколи не повертаються до простого життя: вони тільки переходять з посади на посаду. Влада п'янить.

Однак Парето - не панацея. Якщо усвідомити, що нами керують, здебільшого люди, які йшли у владу не для того, щоб допомогти, а щоб володарювати, аби подолати свої ж комплекси, то від зміни еліт проблема не зникне.

Варіант - не віддавати свої сили та увагу на цих людей. Вибити трибуну з під їхніх ніг. Не слухати, якщо не цікаво, чи відчуваєте, що вам брешуть. Не піддаватися на провокації.

Дуже легко нагодувати громадянина загальними обіцянками, відвертаючи увагу від насущних проблем. А після 30 вересня забути про свої слова. Бути ж на службі і сторожі спокою людини, не вставляти палиці в колеса її самовдосконалення - набагато важче й невигідніше.