2004 року закордонних оглядачів, або просто людей ззовні, які цікавилися політичних життям українців, дивувала надзвичайна зацікавленість людей політикою. У пік розвитку тогочасної президентської кампанії тема майже досягала абсурду - малі діти між собою сперечалися і сварилися через підтримку чи непідтримку того чи іншого кандидата. Політика просочувалася у міжособистісні стосунки й іноді навіть руйнувала їх. Рівень готовності громадян до споживання суспільно-важливої інформації зашкалював.

Невідомо, якою би за кілька років була країна, якби людям дали те, що вони хотіли. Українець, який звільнився від комплексу меншовартості, для відстоювання своєї позиції та розвитку своєї справи, може вибороти для себе кращої долі. Але якщо знатиме, що в нього є можливості для відповідних маневрів.

Якщо конкретно, то, наприклад, знання людиною законодавчих норм, за якими вона може прийти до сільського чи районного чиновника, і тикнувши його носом у відповідну статтю, вибороти собі належне право на земельну ділянку, чисте довкілля, комфортний транспорт чи дитячий майданчик під будинком. А якщо чиновник проігнорує, не побоятися, і пройти всі судові інстанції. Звісно, на це ризикне не кожен. Однак більшість, можливо й не робить це, бо не знає, що має таке право.

Тема політико-правової освіти - один із стовпів, який міг би за роки Незалежності, якщо не говорити загально-популістськими тезами, дещо полегшити життя звичайному українцю. Можливо, було би менше вибоїн на дорогах, якби "Укравтодор" через низку судових процесів "задовбався" виплачувати громадянам штрафи за угроблені неякісними дорогами автомашини. А на найвищому державному рівні, ситуація б покращала за розвитку системи електронного урядування, де громадянин стежить за чиновником через і-нет, миттєво скаржиться і отримує відповідні документи для ведення приватного бізнесу.

Естонія, свого часу, за розуміння, і громадян, і чиновників, ввела в дію цю систему. Вона вже діє 7 років. Люди через урядові портали моніторять кожен крок державного службовця. Усі нормативно-правові акти і рішення установ публікуються в мережі. Вплив громадянина зріс. Відповідно, рівень корупції значно знизився. Хіба не дієвий спосіб?

І порівнюємо це із заявами на минулому тижні віце-прем'єра Кузьмука про запровадження урядом системи боротьби з корупцією. Жодної конкретної фрази про механізм моніторингу за діями чиновників і те, як каратимуть корупціонерів. Знову лише декларування подолання корупції. І дивно, що саме перед виборами, хоча Кузьмук від цього відхрестився.

Звісно, голова Контрольно-ревізійного управління та чиновник з МВС прозвітували про тисячі дрібних держслужбовців, яких притягнули до відповідальності. Як приклад, вищезгадані можновладці привели історію з працівником міліції, який від низкої зарплати вночі підробляв на службовій машині. Його притягнули до відповідальності. А от люди, які торгують місцями у парламенті, і далі підло усміхаються усім цим антикорупційним програмам. Система гниє з голови.

З цієї точки зору, знову повертаємося до простих людей. Рівень інформатизації суспільства в Україні, на відміну від Заходу, ледь сягає 9 відсотків. Це значить, що громадян, які можуть принаймні ознайомитися із законами на сайті Верховної Ради, не так вже й багато. Стільки ж джерел для отримання інформації "з перших вуст". Засоби масової комунікації, тобто, радіо, газети, телебачення, до уваги не завжди можна брати. Скажіть, скільки освітньо-правових програм, які би розжовували людям їхні права, ви бачили останнім часом по телевізору? Хіба комерційним ТРК це потрібно?

Є "об'єктивні" новини, які зводяться до обсмоктування кожного кроку кількох найвищих чиновників, є ток-шоу, є "продукт для простого піплу", тобто всякі караоке. І є політична агітація перед виборами, творці якої не дуже зацікавлені у глибоко думаючому електораті.

Звідси, виходить, що у зростанні політико-правової культури людей на верхах мало хто зацікавлений. Зокрема, ті ж самі чиновники, які братимуть хабарі, крастимуть із казни, і далі рватимуться у владу. Всі програми інформатизації, антикорупційності, які виходитимуть з їхніх вуст, і зараз, і в майбутньому можуть бути просто гарною обіцянкою.

Замкнуте коло. Єдиний вихід - надзвичайне прагнення громадян, приватного сектору навести порядок у цій країні. Процес може затягнутися надовго. Але громадянське суспільство в Україні, зі швидкістю равлика, рухається вперед. Найголовніше, щоби кожен, хто може щось зробити, просто не зупинявся.