Усі вони однакові.
Раніше з піною у рота пояснювала протилежне. Тепер дідько знає, хто і скільки може мене переконувати в іншому. На носі вибори, а я відчуваю, що навіть не почухаюсь, аби взяти відкріпний талон для голосування. По-свинські, не патріотично і не гарно. Можливо.

Цілий день витратила на подорож по місту, відвідувала зїзди партій. На язик напрошується та сама фраза, яка була на початку статті.  Система організації всюди однакова. Фінанси і потреби лише різні.
Всюди біля входу студенти з прапорами або плакатами. Різниця лише в кількості. І досі не розумую, кому це потрібно. Журналістам? Вони все одно їх не знімають на камери. Делегатам? Перехожим?
А ще на всіх з’їздах мене завжди «уміляли» фуршети. Таке враження, що всі приходять не партійні проблеми вирішувати, а поїсти. І при цьому не важливо, що саме. Цього разу порадували комуністи. Після першої частини зїзду у магазині навпроти не протиснутись у чергу. Чи то борці із капіталізмом зажимають гроші на нормальний фуршет, чи то з підбором страв не складається. Купують в основному молочне, але найбільшим попитом користується кефір. У помаранчевих у цьому плані усе «схвачено». Дівчата люб’язно наливають каву, або чай, а столи постійно поповнюються пиріжками з капустою.  А на зїзді УРП «Собор» взагалі прикол був. Уявляєте, виголосили, що фуршету не буде. І тут з перших рядків враз повставали вишукано вбрані жіночки зі словами: «Тю, як це...А чого ми приїхали..» 

Особливо цікаві закриті зїзди. Можна подумати журналісти там чогось не бачили. Камери виштовхують з залу, роблять суворе обличчя і дивляться на тебе так, наче ти привселюдно ліфчика знімаєш. Але що цікаво. Потім протягом з’їзду до тебе все одно підходить хтось з прес-служби і детально розповідає, хто що сказав. Але  роблять при цьому «тссссс», тіпа «по секрету всему свету» щось кажуть. За годину аналогічне пишеш вже на камеру з вуст когось з лідерів.

А ще мене завжди цікавило – хто купує ті всі книжки, які постійно виставляють на прилавки при вході до приміщення. Я на власні очі жодного разу не бачила черги з делегатів біля них. Сьогодні пів години вичікувала покупців біля книжок на кшталт як виростити в собі Сталіна, на зїзді компартії. Не дочекалась. Натомість вислухала лекцію про те, як треба будувати комунізм в самому собі. Замислилась, виявляється такий аутотренінг потрібно, як в заняттях йогою.

Ну і окреме слово про обіцянки і статут партії. Заслухатись можна. Вчасно треба себе лишень за лікоть вщипнути, бо усе сном здається.
Ну і наостанок. Шкода, країну. Отак дивишся, приїздиш до редакції і тоскно стає. Згадала Ренату Літвінову з її специфічною  вимовою «Как стра-а-шно жи-и-ть».

Без надії сподіваюсь, що ця фраза все ж таки буде асоціюватись тільки з Літвіновою, а не з нашим політичним життям.