Продала машину. Довелось відвідати районний МРЕВ. Зізнаюсь щиро, усілякі державні установи, типу ЖЕКів, намагаюсь обходити десятою дорогою. А у деяких відділеннях банків у мене взагалі починають з’являтись ознаки клаустрофобії та прогресує комплекс меншовартості. Тож вибираючись до установи зі страшною назвою «МРЕВ» провела аутотренінг: «Головне посміхатись і не ридати».

Застосовувати довелось одразу, тільки-но побачила чергу з автомобілів навколо будівлі. Хто за ким? Невідомо. Займати чергу чи не потрібно? Невідомо. А мені взагалі туди? Невідомо. Ніяких дороговказів, оголошень чи знаків. Ніхто нічого не знає. Парковка манюпюсінька, машини в черзі впритул, якщо заїхав, то вже не виїдеш.

Всередині ще гірше. Задуха, море народу, черги, скандали. А ще оці віконечка… Наче навмисне продумано – вклонись, перш ніж розмовляти з чиновником.  Оце стоїш зігнутий, намагаєшся почути бодай  шматочок фрази, розгледіти бодай частину обличчя. І це ж не каса, де гроші дав - здачу забрав. Тут діалог. Питання, відповіді, уточнення. Звісно, якщо не дочули з першого разу, Вам повторять, але вже на кілька тонів вище, і з інтонацією: «оце з ідіотами доводиться працювати». Зрештою, придурків там і справді вистачає. Хто погрожує викликати міністра, хто кричить, щоб запам’ятали його прізвище, а хто протискує у віконечко мобільний: «Щас тебе, пацан,  усьо объяснят. Ты нарвался»…

Мені пощастило - за годину все владнала. Міліціянти посміхалися і просили «тєлєфончік». А паркувальник, який підробляє знімаючи «баришням» номери навіть зробив знижку. Словом, усе б нічого, але ці віконечка…