Скоро вибори і політики зі сходу готуються взяти до рук один зі своїх улюблених тотемів – «другу державну мову». Подумки, я вже почав лаятись. Прокрутив у голові деякі слова російською – мовою, як відомо, найбагатшою на епітети. (До того ж мовою, котра найрідніша мені – росіянину за походженням та дисиденту за переконаннями).
Я знаю багато слів російською. Деякі з них, нажаль, дуже рідко можна використати у письменстві, бо на них неадекватно реагують редактори, ґвалтуючи їх різноманітними купюрами, а на телебаченні взагалі замазують гидким «піп».
Та потім я схаменувся. Адже коли людині бракує мов – це хороший знак.
Імовірно, ця людина росте. Важко сказати чи стосується це нашого прем’єр-міністра, але хтозна.
Цілком можливо, що і там працює ліва півкуля, вимагає годувати її новими символами. Творчо.
Але чому лише «двомовність»? Це ж так вузько!
Шановні мовці, ви ж любите слово «спікер»! Правда? Це слово (або те, що за ним стоїть, чи навіть те, на чому сидить ця людина) набагато важливіше для будь кого з вас за найдотепніші лінгвістичні екзерсиси.
Пропоную вам унікальну виборчу платформу, яка, водночас, передбачить новий етап економічного і культурного розвитку нашої країни.
Урочиста пауза… And the winner is… Даруйте, зараз я розкрию конверт із переможним слоганом… Тож переможна концепція, це… П’ятимовність!!!
Так, дякую за підтримку. Адже Україні потрібна саме вона.
Бо якщо ми вдерлися до цього світу і навчилися кричати «дай!», треба рухатися далі. На моє глибоке переконання, державних мови повинно бути, як мінімум, п’ять. Як хтось винесе на референдум питання про п’ятимовність, він, присягаюсь, отримає мій голос на виборах. Лише нехай починає не з російської. Аби не політизувати питання. Бо прокинуться націоналісти, здіймуть галас, і зіпсують чудовий космополітичний проект.
Починати треба з японської. Ви спитаєте: «до чого тут японська? У нас тут лише кілька десятків японців, і користь від них непомітна».
Ну і нехай. Ми ж не для японців це зробимо. А заради того, щоб «вивчити чужий провідний досвід». Колись, років сто тому, японці навіть усерйоз думали позбутись ієрогліфів і перейти на «ромадзі» -- тобто латинську абетку. Бо своїх мають аж дві. Уявіть, були б тепер японці, як поляки. А це ж наші найкращі друзі в Європі!
Правда дехто мало не вчинив через це самурайський заколот, але прогрес не спинити. Ієрогліфи не відмінили, проте ввели до свого лексикону сучасні англійські слова. Стіл, наприклад – «тебуру» (від table). І нічого, звикли. Сидять за тебуру і їдять екологічно чисті суші. Чисто японські.
Тож почнеш вчити сучасну японську й мимоволі доведеться вивчати англійську. Отак ненав’язливо просунемося до євроантлантичної інтеграції.
Але й суто українського в японській мові чимало. Більше того, немає мови, котра була б нам ближчою за настроєм. Лише в японській кожен день тижня закінчується приставкою «йобі». Хтозна чому.
Наприклад -- субота. Японською – «дойобі». Українською – «дожили». Хоча деякі наші слова є антонімами, бо ж їхня «яма» це насправді «гора». Втім, протилежності приваблюють.
Другою за японською пропоную ввести іспанську. Без знання іспанської мови українці ніколи не зрозуміють, звідки походить слово «барига». Відтак, вони не зможуть зрозуміти логіки в процесі економічного розвитку України; адже тут зростання економіки відбувається, в першу чергу, саме за рахунок торгівлі.
Іспанською barriga – це живіт. Як не зрозуміти тепер, що всі ми походимо з Іберійського півострова. Тут варто вивчити другий іспанський українізм. Адже жадібний означає – «gloton».
Можливо, саме тому, ця південна країна є найбільш принадною для українців-гастарбайтерів. По-перше, тепло. По-друге, як і у нас, люди там досі постійно гасають поміж розлючених бугаїв (російською – биків). До українців там звикли. І навіть деякі їхні прізвища увійшли в їхню мову. Зазирніть в будь який іспанський словник – знайдете там слово Zopenko.
Іспанською слово Zopenko – те саме, що нашою -- «йолопко».
У Києві вже соромно не знати іспанську. У «Карібієн клаб» навіть найдоступніші білявки спілкуються мовою Сервантеса: «Quieres coger?»…
«Давати» іспанською буде «dar», а посмішка називається «sonriso». Звучить так, ніби сходить сонце. І сходить воно -- англійською.
Іспанська мова дозволить нам зробити політичний реверанс одразу двом великим континентам. Адже продемонструємо, таким чином, солідарність з вільним народом Куби та лояльність бунтівному венесуельцю Уго Чавесу. Аби показати північним американцям, що нам начхати на їхню правила, і на їхню гегемонію.
Тим більше іспанська, як прогнозують деякі експерти, вже за сорок років пережене англійську.
Втім, англійська все одно -- forever. Коли США і Британія побачать, як ми швидко захоплюємо ринки Латинської Америки, вони самі подбають про наше членство в усіляких союзах. Бо наймудріше, що може зробити стратег, перебуваючи в облозі – домовитися зі слабшими серед супротивників, залучивши їх на свій бік.
До того часу про російську мову, як політичний важіль, всі забудуть. Північний сусід уже буде спілкуватися китайською, де, на відміну від путінської Росії (на хвилину перервуся: тільки що моя програма орфографії кілька разів поспіль намагалася автоматично замінити слова «путінська» на «пуштунська». Бо українська мова першого слова не знала)… Тож на відміну від Росії, Китай, що інвестує мільярди в розвиток технологій, а не колекціонує їх на незрозуміло кому потрібному рахунку «стабілізаційного фонду», до того часу давно стане головним гравцем на Євразійському континенті. Китайська ж, до речі, не така вже й далека від російської. Нещодавно від моєї подруги-перекладача я дізнався, що «взаємовигідне співробітництво» китайською буде -- «хулі хуху». Та й справді -- «хулі хуху?». «Навіщо вагатися?».
Може, хтось скаже, що варто почати вчити китайську? Варто. Одразу після іспанської. Але навіть якщо ви лише подумали про це – мети досягнуто.
За двомовність ви вже не проголосуєте.
Доти, доки в вас живе самурай, тореро, і козак. |
Контакт